Коли б не американський удар по іранських ядерних об’єктах, головною новиною в українському інтернеті, цілком ймовірно, могла б стати зустріч Кіта Келлога із Олександром Лукашенком. Новина дійсно неприємна, бо диктаторам в пристойному товаристві руки не подають. Але ж якби ми не знали, що слова американців все частіше розходяться з діями, і не чули Трампове самовдоволене «ті іранці, з якими я спілкувався, уже мертві». Тому, в принципі, переживати через зустріч Лукашенка з Келлогом мали б більше у Мінську, Кремлі чи Пекіні, а не в нашому фейсбуці. Бо, як би неприємно було спостерігати за словесною нестриманістю (назвемо це так) американського президента, дуже багато речей в світі відбувається плюс/мінус так, як він оголошував. Гренландія з тихого провулку для китайських і російських кораблів стала предметом посиленої уваги з боку країн НАТО. Європа зосереджується на переозброєнні себе самої, ще й стає головним спонсором української обороноздатності. Тайвань теж посилено озброюється, все менше сподіваючись на американську парасольку. І взагалі, в Тихому океані до війни тепер готується не лише Пекін. А попри хаос з тарифами, зараз кожна країна двічі подумає перед тим, як обрати співпрацю з Китаєм, тому що «США і так нікуди не дінуться». Але найцікавіше відбувається на Близькому Сході. Ще зовсім недавно Ізраїль був оточений ворогами, якими з безпечної відстані керував Іран – велика, мілітаризована країна, «передовик» в галузі ударних дронів і атак за допомогою балістичних ракет. Достойний член клубу «Осі зла». А зараз усі забули не те що про його гегемонію на Близькому Сході, а навіть про Асада – давнього союзника Путіна та Хаменеї, постійну загрозу не лише для Єрусалима, а й навіть для Європи через штучно створювані міграційні кризи. Не допомогли Ірану ані його проксі сили, методично вибиті з гри попередніми ударами, ані Путін, ані начебто контроль над світовими цінами на нафту. Тому що, знову ж таки, «чомусь» напередодні різко збільшився світовий видобуток. Ще й Пакистан, дуже сильно залежний від Пекіна, жодним чином не є перешкодою для операції в Ірані. Тобто фактично ми бачимо, що одне діло – хаотичні заяви, з яких зручно «пиляти меми», а зовсім інша справа – «реалії на землі», як люблять повторювати ще одні «гегемони». Не відомо, що тут насправді працює – політика Трампа, чи Deep State таки не зламався, але результатом поки що є включення США у війну. Без широкої коаліції, як в Іраку, без масштабної піар кампанії, але з унікальними авіа-бомбами та перспективою демонтажу режиму. Тим часом Ізраїль та Туреччина показують контури того, як повинна виглядати успішна країна в тіні Сполучених Штатів, коли вони все більше делегують повноваження «світового поліцейського». Росія в черговий раз демонструє, що бути їхнім «союзником» (як Вірменія, Сирія Асадів чи Іран) – це хіба що трохи краще, ніж «братнім народом». Не допоможуть, але принаймні не бомбитимуть. Китай, попри всі потуги стати «не першим, але і не другим», допомагатиме тихо, або через КНДР. Така собі «Вісь зла» без взаємних зобов’язань. «Якось так сталось», що попри критику з Вашингтону, попри «несприйняття Нетаньягу в Америці», Ізраїль досягає своєї мети саме за підтримки США. А Україна, якщо вірити повідомленням наших топ-посадовців, цього року отримає найбільший внесок у ВПК в грошовому еквіваленті за весь час вторгнення, попри те, що «Захід слабкий, розколений і зраджений». Зрозуміло, що в час агресії дуже важко сприйняти той факт, що Україна – не головна проблема людства. Що в світі існує складна система стримувань, противаг, взаємозалежності, що союзники часто говорять одне, а роблять інше. Але ж це не ознака виключно теперішньої американської адміністрації. Не Америка купує зріджений російський газ. Тим більше не Америка, а Європа, безпосередньо зацікавлена в тому, щоб Україна послаблювала Росію своєю кров’ю. Не хочеться вірити, що США іноді дійсно не можуть натиснути на ворожі режими, але для світового гегемона визнавати таке неприйнятно, тому всім на планеті оголошують, що США «поки що не хочуть». Якби Штати могли б і надалі бути світовим поліцейським, то навіщо було мілітаризувати Європу? Трагедія України в тому, що лише для Москви наша країна є «нав’язливою проблемою». Для Америки ми ніколи не були принциповим питанням, і лише зараз стаємо таким для Європи – та й то вимушено. Натомість нашою не останньою проблемою як була так і залишається інформаційна політика, як внутрішня, так і для зовнішньої аудиторії. Бо якщо оцінювати удар по Ірану виключно в контексті російсько-української війни, то це ніби відвернення уваги від нашого горя. Але якщо в контексті глобального протистояння – то вимальовується зовсім інша картина. І залишається лише пошкодувати, що Єрусалим з Вашингтоном не зайнялися демонтажем іранського режиму до того, як росіяни навчилися виготовляти «шахеди». Ми продовжуємо оцінювати політиків за заявами, а світ давно (якщо не завжди) живе за принципом, коли потиск руки і милі переговори часто є лише прелюдією перед ударом. Якщо ми і далі чекатимемо повернення до влади в США демократів, якщо пані посол Маркарова є просто незамінною, якщо інформаційну політику продовжать монопольно утримувати ті, кого перестали фінансувати американці, зате почали фінансувати європейці, то так нам ще довго «ніхто грошей не дасть», як говорили класики вітчизняної політики. Натомість Ізраїль продемонстрував майстер-клас саме державницького підходу та розуміння внутрішньої американської «політичної кухні». Ізраїльтянам вдалося підтримати своїх союзників в Овальному кабінеті таким чином, щоб не роздратувати Дональда Трампа. Натомість головні рупори «ізоляціонізму», які насправді є корисними ідіотами Кремля (бо пропонують не що інше, як типову російську ідею «непротивлення злу») відсунені на маргінес. Залишається сподіватися, що це зрештою, допоможе й Україні – принаймні як приклад того, що Америка не повинна повністю самоусуватися від світових проблем. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA